Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду найбільш правдоподібно прийшли з Покуття. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, — не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель був. Вольностей Запорозьких (Новороссия) поруч німців і болгар.

В нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (в свідомості діда не українці були безсумнівними «унтерменшами»). В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «свідомого», тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою, Але за дружиною того «інтелігента» тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніяльного типу «дворянських гнізд,»» з клявесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про «южних» декабристів і байронічних лєрмонтовських поручників, засиланих на «погибельний Кавказ». Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев'язаних рожевими стрічками, знайшов був я «список» лєрмонтовського «Демона» — каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму... (З донькою цього маминого нареченого, померлого генералом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши теж поручником, але це було б темою для цілком неймовірної повісти, яку я просто боявся б написати під закидом штучности, фальшу і т. п.).

Матері {і її «традиціям») я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу. Батько, поруч випадкової співпраці в досить численних часописах, режисерування в нашім майже «постійним» (щоліта) театрі, суспільної (щоправда систематичної) діяльности «вчительства та просвітительства» — жадної фахової праці не плекав і ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною «без определенных занятий», як певно було занотовано в поліційних реєстрах.

Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку його «кар'єру», але дійшовши тепер надто «зрілого» віку, я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основи свого інтелектуального й світоглядового розвитку.

Досить згадати, що, мавши яких 13—14 літ, я з його рук дістав був, либонь, нелегальний переклад книги де-Кюстіна «Russie en 1839», багато історичних матеріялів з «Русского Архіва», що його комплект знайшов почесне місце в нашій бібліотеці, львівські видання, як Франкова «Зоря», а вже про «Кобзаря» — празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського — нема що й казати.

З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси.