Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже у ній митець передавав своє світовідчуття, своє розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА, після поразки визвольних змагань він повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Сором, біль пекли його серце, і десь з темного куточка зраненої душі піднімалася злість на цю Степову Елладу, яка не здатна захистити своїх дітей. З горя і розпуки він називає Україну Чорною Елладою, Анти-Марією, зрадницею Кармен, покриткою Катериною, розпусницею, яка віддається усім і кожному:

У збірці «Земля і залізо», яка вийшла друком у 1930 році, Україна постає перед нами у жахливому образі відьми, яка, розгортаючи чорні кажанячі крила, летить «своїх дітей байстрючу пити кров». Який шалений крик піднявся в емігрантських колах після виходу цієї збірки! Автора звинувачували у чорному настрої і богохульстві, називали його «поетом тьми і хаосу», «настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ».

І мало хто побачив, відчув, що за цими лайливими грубими словами на адресу України стоять велика любов і туга за втраченою вітчизною, розуміння того, що поет і його товариші більше вже ніколи не побачать широких степів, не будуть милуватися чудовими краєвидами, не стоятимуть на березі Дніпра. Все минулося і більше вже не повернеться. Можливо, в такі моменти митець відчував страх перед майбутнім життям, де немає жодної рідної людини. Все, все залишилося в Україні. Вони не з власної волі пішли звідти, і батьківщина опустила перед ними залізну завісу, через яку не долетить жодне слово. Страх, біль, страждання, розпука — ось що було в тих віршах.

Через 4 роки у 1934 році виходить нова збірка Євгена Маланюка «Земна Мадонна», в якій Україна постає уже в образі жінки-матері, але матері, безпорадної у своєму нещасті, яка чекає майбутнього Рюрика й Олега, котрі твердою рукою виведуть її на новий історичний шлях. Поет свідомий свого гріха за лайливі слова, але біль — це не лише сльози й зітхання. Перш за все це напруження усіх сил і гнів. Ці слова не можуть бути словами сина, але й Україна — ще не мати. Вона повинна очиститися від скверни бурями, сонцем і сніговіями. Поет любить свою батьківщину, її простори, але чарівність оспіваної землі не відвертає його уваги від її багатовікового поневолення.