Євген Маланюк був одним із найбільших поетів української діаспори після першої і другої світових війн. Читачі України вперше більш-менш докладно і без упереджень познайомились з його творчістю 1989 року в журналі "Україна" (№ 47). До того часу його ім'я вважалося в нашому закритому світі одіозним. З наступом сталінізму цього поета, як лиш могли, обливали болотом, називали "ворогом народу", "українським фашистом" і т.п., хоча твори його не друкували. У той же час навіть такий відомий поет, як Володимир Сосюра, у поемі "Відповідь" (1927) загрозливо звертався до свого земляка на чужині: "Шановний пане Маланюче! Ми ще зустрінемось в бою". Пізніше, десь 1956-57 років, автор цієї статті, сидячи одного разу з В. Сосюрою у парку напроти пам'ятника Шевченкові у Києві, заговорив з ним про українських письменників у діаспорі, зайшла мова й про Маланюка. Володимир Миколайович щиро жалів, що тоді так гостро виступив проти Є. Маланюка. Як виявилося, він майже нічого не знав про нього, жодного вірша його не читав. Це й спричинилось до того, що він тоді "поплив за хвилею", тобто наївно повірив критикові А. Хвилі, який у 20-х роках, виконуючи "директиви партії", громив Є. Маланюка, а пізніше і сам став жертвою культу. Я прочитав кілька віршів Маланюка, Сосюра був захоплений ними. Особливо йому подобалась "Варязька балада", яку він назвав геніальною. "Реноме" Маланюка в офіційній радянській критиці в тій чи іншій мірі поширювалось і на В. Винниченка, О. Олеся, Ю. Дарагана, Л. Мосендза, У. Самчука, О. Ольжича та інших еміграційних письменників, хоч деякі з них стали жертвами гестапо (О. Ольжич, О. Теліга, І. Ірлявський та ін.).

Таке ненормальне становище існувало понад шістдесят років, особливо в українській та білоруській літературах і завдало їм великої шкоди. Щось подібного в західних літературах ніколи не було. Французька, італійська, іспанська та інші літератури мають чимало поетів, починаючи від роялістів і анархістів і кінчаючи соціалістами й комуністами, але нікому ніколи не приходило на думку викидати когось із національної поезії, бо єдиним критерієм тут є передусім художня вартість.

Українізація у 20-х роках обіцяла появу кращих перспектив для розвитку української культури. Але з наступом сталінізму на початку 30-х років дальший розвиток української культури диригувався з Москви. Клікою Сталіна-Берії-Кагановича багато творчих сил на Україні, як і в інших республіках, було переслідувано, дискриміновано й репресовано. Зв'язок з українською літературою на Західній Україні й на еміграції, який в 20-х роках ще більш-менш існував (згадаймо бодай видання творів В. Винниченка й О. Олеся), був насильно перерваний. Визнавались лишень революційні письменники Західної України, але деяких із них після розгрому КПЗУ було теж заборонено. За діяльністю чільних письменників у діаспорі партійна критика пильно стежила, зрозуміло, що їхні твори не друкувалися, їх самих проклинали.

Доба перебудови повертає Україні раніше дискриміновані й заборонені видатні твори, відновлює імена письменників і вчених, без яких історія української культури була б неповна. До таких імен належить і Євген Маланюк (20.1.1897-16.2.1968) — поет національного болю, гніву і боротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величинам, як Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан. Долею свого стражденного життя він близький до польського поета Ципріана Норвіда, який також, як і він, майже все своє життя поневірявся в холодній і байдужій чужині. Вогнем своїх інвектив, свого болю і гніву за стражденну батьківщину Маланюк був, одначе, значно сильнішим від польського мандрівця. Український поет більше громив своїх сучасників, ненавидів ворогів свого народу, але ще більше картав "малоросіянство", зрадництво і рабські інстинкти власного народу. В цьому він близький Шевченкові, Кулішеві і Франкові.

Євген Маланюк походив із залитих сонцем українських степів. Його рідний Архангород, пізніше Новоархангельськ, стоїть на берегах річки Синюхи, яку він так любовно і часто згадує в своїх віршах. В уривку з його життєпису читаємо: "Родина була не зовсім звичайна, хоч, може, й типова для степового півдня. В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович (західноукраїнський мовознавець. — М.Н.) казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини, — не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина ІІ для колонізації земель був(ших) Вольностей Запорозьких поруч німців і болгар.

Так, в нашому старому, мурованому з степового каменю, домі жилося "на дві хати" — дідову і батькову. В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, "україноцентризму" (в свідомості діда неукраїнці були безсумнівними "унтерменшами"). В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, "українського інтелігента", теж "свідомого", тобто неспокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною того "інтелігента" тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу "дворянських гнізд" з клавесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про "южних" декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засланих на "погибельний Кавказ". Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев'язаних рожевими стрічками, знайшов був я "список" лермонтівського "Демона" — каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму... (З донькою цього маминого нареченого, померлого генералом, я чудодійно зустрівся був у Києві 1918 року, бувши поручником, але це було б темою для цілком неймовірної повісті, яку я просто боявся б написати під закидом штучності, фальшу і т.п.).

Матері (і її "традиціям") я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу. Батько, поруч випадкової співпраці в досить численних часописах, режисерування в нашім майже "постійнім" (щоліта) театрі, суспільної (щоправда, систематичної) діяльності, "вчительства та просвітительства", — жадної фахової праці не плекав і ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною "без определенных занятий", як, певно, було занотовано в поліцейних реєстрах.

Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку його "кар'єру", але, дійшовши тепер надто зрілого віку, я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основи свого інтелектуального й світоглядового розвитку.

Досить згадати, що, мавши яких 13-14 літ, я з його рук дістав був, либонь, нелегальний переклад книги де-Кюстіна "Russie en 1839", багато історичних матеріалів з "Русского Архіва", що його комплект знайшов почесне місце в нашій бібліотеці, львівські видання, як Франкова "Зоря", а вже про "Кобзаря" — празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського — нема що й казати". (Є. Маланюк, Книга спостережень II, Торонто, 1966. С. 476-477).

В колишньому Єлисаветграді Маланюк закінчив реальну гімназію, де раніше вчилися брати Тобілевичі, М. Кропивницький, Є. Чикаленко та Ю. Яновський. З гімназіальних часів він виніс пісню "В кінці греблі шумлять верби", яку так чарівно співала Марія Заньковецька. Ця пісня буде пізніше відгукуватися у його творчості, щоб перерости в поезію дивної краси, в якій утвердилася його духовна суверенність (О. Керч). Після закінчення гімназії Маланюк навчався у Політехнічному інституті в Петрограді. Під час першої світової війни був мобілізованим, потім закінчив Київську військову школу. "Пізня осінь 1917 р., — згадує його друг О. Семененко. — Поручник Євген Маланюк, начальник кулеметної сотні 2-го Туркестанського стрілецького полку, дістав наказ зголоситись у штабі дивізії. Він сідає на свого вороного мерина Каракола і подається в штаб полку Є. Мешковського, до "живого втілення духу військовості", до цього "справжнього запорожця, що чудом заховався до XX ст.". В морі розбещеного, п'яного від демагогії солдатства цей українець в царській армії тільки стверджує властиву ролю молодого поручника: на Київ! Наказ демобілізації в Луцьку, "на вістрі багнету", большевицький ревком, німці, і врешті Маланюк перемінюється з демобілізованого старшини російської армії — у вояка і громадянина Української держави... Розгортався з кривавим досвітком України її золотаво-лазуровий шлях... Маланюк виїжджає до Києва... В Генштабі, України, на Банковій вул. ч. II, зустріч з Вас. Тютюнником, нач. Штабу дієвої армії". З проголошенням Української держави в 1917 році він — старшина армії УНР, активний учасник великих подій, боротьби за рідну державу.

Після упадку УНР він 1920 р. з тисячами таких, як сам, подався на еміграцію. В таборі для інтернованих українських частин у Каліші він, разом з Юрієм Дараганом, засновує літературний журнал "Веселка" (1922-23). Рідні краї він пізніше з болем і жалем згадає на далекій Мораві, бажаючи навіть вмерти, щоб знову вернутись до рідної домівки, де б зустріла його ненька:

Але зустріч не відбулася. Поетові не було суджено повернутися додому, доля до нього була зла... Як і тисячі його землякам, довелося йому після кривавих років боротьби за вимріяну Україну поневірятись все життя "на пісках емігрантських Сахар" — в чужих і холодних для його гарячого серця краях. Відразу ж після революції і жорстокої громадянської війни, в якій він як старшина УНР стояв на другому боці барикад, доля кинула його спершу до Польщі, а потім до Чехословаччини. Тут, у м. Подєбрадах, 1923 р. він закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Хвилі другої світової війни занесли його аж до далекої Америки. Там він спочатку працював фізично, згодом в інженерному бюро в Нью-Йорку, де у "безсоняшних щілинах Мангатану", в "каньйоні божевільного Бродвею" 16 лютого 1968 року й помер. Був похований у тихому ньюджерзькому Бавнд Бруку. Цей цвинтар американські українці називають "нашим Пантеоном".

Трагедія братовбивчої громадянської війни, неповторно відтворена у "Чотирьох шаблях" і "Вершниках" Яновського, на багато років утворила непереможний вододіл між двома протиборчими таборами. Події нашого часу цей минулий вододіл поволі, але упевнено перемагають. Твори Винниченка, Олеся, Бургардта-Клена, Черкасенка, Осьмачки — а сьогодні й Маланюка — повертаються до українського народу, бо ж йому передовсім були адресовані. В них — вияв вільної думки, свободи людини й народу, ідей національних і вселюдських. Особливо все це стосується поетичної, але й літературно-критичної спадщини Маланюка. Вона постала у вільному світі, у світі без цензури, без "партійної літератури". Це її, сказати б, зовнішня відмінність від літератури, продукованої в тоталітарному режимі. Патріотичність Маланюкової творчості недекларативна, вона завжди і в усьому виразно органічна. В епіцентрі Маланюкової поезії є завжди і всюди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно ясною країною антики:

Але часто тут же, поруч, в хвилинах болю й розпуки поет сам себе запитує:

Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує тоді в образах "чорної Еллади", "Антимарії", звабливої зрадниці Кармен, покритки Катерини, "повії ханів і царів":

Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого вона "у кров і мускули вросла". Воістину небувале й нетрадиційне для нас розуміння патріотизму! Ми ж звикли лише до захвалювання всього рідного, до глорифікації тиранів, всього того, що навіть нас убиває. Забули, що для того, щоб лікувати недугу, треба її знати, вміти її виявити. Таке ж критичне відношення до батьківщини й рідної історії є і в Шевченка (згадайте його ставлення до Хмельницького, якого він визнавав лише як полководця), і у Франка ("У мене ж тая Русь — кривава в серці рана"), і в Лесі Українки ("Лиш той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив"). Це все були вияви вистражданого, діяльного патріотизму. Його Маланюк часто акцентує, міняючи лишень історичні ситуації, особи й аксесуари. Подаючи в сонеті про Куліша образ першого українського культурника, він одночасно пригадує сучасникам і те, за що був донедавна "гарячий" і "непослушний" Куліш забутий і зацькований. Ситуйований до своєї рідної Матронівки, Куліш у Маланюка перекладає Шекспіра, роздумує над долею рідного народу:

В полеміці з колись хорошим поетом-символістом і пізніше ортодоксальним партійним критиком Яковом Савченком, який назвав його "духовним Квазімодо", а згодом й сам став жертвою сталінізму, Маланюк цей присуд стверджує, історично умотивовує, але й знаходить зброю на відплату:

Програму свого життя і творчості визначив Маланюк вже назвою своєї першої збірки — "Стилет і стилос" (1925). Стилет — зброя в руках воїна, стилос — перо літописця. Меч вчорашнього вояки по програній війні замінив поет на перо. Стилос в його руках стає стилетом. Трохи пізніше цю взаємопов'язаність він висловить віршем:

Поет підкреслив, що боротьба не припинилася, вона продовжується, але тепер її треба здійснювати зброєю слова. Розуміючи, що досконала мистецька форма пожвавлює й поглиблює сприйняття ідейного змісту, С. Гординський підкреслює це щасливе поєднання в Маланюковій поезії: "Тут і нові, не стрічені досі в українській поезії, поетичні образи, і подиву гідна пливкість вірша, що звучить чистим металом, зовсім нові інтонаційні ноти, що блискуче передають усю схвильованість душевної структури поета". ("Київ", Філадельфія, № 1, 1955). Гармонійне поєднання високої ідейності з високохудожньою формою було притаманне Маланюкові на всьому шляху його творчості. Сила художнього слова стала йому найміцнішою ідейною зброєю.

Шедевром Маланюкової поезії можна вважати історіософічну "Варязьку баладу", яку поет написав у пориві творчого екстазу протягом двох днів (26-28.6.1925). Про це він згадує в листі до своєї нареченої Зої Равич, з якою незабаром одружився: "Я ці дні не міг працювати над науками, але під час зустрічі з Вами у мене народилася поема, і я написав її за два дні по Вашім від'їзді. Ваша ласка запліднила душу, і Ви — мати цієї поеми". Дальше слідувала "Варязька балада". В ній — уся трагічна історія України, заклик до її пробудження. Починається твір величним, в стилі oratio recta, заспівом:

Найстарший державницький період Київської Русі подає поет натяками на Ярослава Мудрого, який "спочив у темній Лаврі":

Далі йде баладний мотив. Тут в уяві поета постає Україна в жахливому образі відьми, яка, розгортаючи кажанові крила, летить розхристана — "Своїх дітей байстрючу пити кров...".

Акордом балади є знову типове для Маланюкової поезії потужне сплетіння любові й ненависті. Цим маневром він досягає ідейного контрапункту свого твору, будить свідомість своїх земляків, закликає їх нарешті виконати найвищий заповіт кожного народу.

Не менш ідейно значущим є також вірш-посвята "Сучасникам". У ньому поет пригадує Тичині (ім'я котрого навіть не згадує) його "Золотий гомін", який радісно пролунав над Києвом під час проголошення четвертого універсалу біля пам'ятника Б. Хмельницькому. Жаліє, що від кларнета геніального поета "пофарбована дудка осталась", тобто докоряє Тичині й деяким іншим сучасникам їхню хвалу й пеани тиранові:

Дозволю собі малий екскурс. Коли я був в гостях у Павла Григоровича у Києві, він мене досить таємничо спитав, чи знаю я такого поета, як Маланюк. Я відповів, що так та що навіть був із ним трохи знайомий. Тоді Павло Григорович спитав, чи знаю я, що Маланюк присвятив йому вірша. Я знову відповів, що знаю, і почав відновлювати в пам'яті першу строфу:

Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притишеним, майже розпачливим голосом відповів: "Миколо Ярославовичу, він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду".

Павло Григорович був сильно схвильований. Боляче й прикро було слухати ці щирі слова. Дивно й незрозуміле було спостерігати, як він — бард "суверенної" Радянської України — час від часу в своєму помешканні (на Рєпіна, 5) оглядається... Ось які асоціації викликає у мене цей Маланюків вірш. Любов і біль до геніального Тичини.

Крім запальної суспільно-патріотичної лірики, є ще в Маланюка чимало інтимних віршів, поезій глибоких роздумів, спогадів і рефлексій, поетичних присвят і влучних локалізованих зарисовок ("Прага", "Київ", "Знов Пардубіце" і т.д.), вільних переспівів і перекладів з його улюблених поетів. Але й ці речі переважно підпорядковані його власному смаку, входять у його Wahrheit und Dichtung. Його інтимна лірика нагадує інколи своїм нервовим ритмом Тичину, Гумільова, Блока та інших неоромантиків:

Хронологічно збірки поезій Маланюка виходили вже із 20-х років. Місця їх видань були по всій Європі й Америці:

До неоцінимої спадщини Маланюка належать теж його есе, літературно-критичні й публіцистичні статті: "Нариси з історії нашої культури" (1954), "До проблем большевизму" (1956), "Малоросійство" (1959), "Illustrissimus Dominus Mazepa" (1961), "Книга спостережень", І (1962), "Книга спостережень", II (1966). Деякі свої праці поет писав іншими мовами (напр., есе про М. Гоголя). Маланюк був високоосвічений, вільно володів кількома мовами, бездоганно знав світову історію, європейську культуру й літературу, міг "сипати" різні цитати, цілі вірші не тільки з творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, але й з архітворів світової літератури.

Стильово Маланюк був неоромантиком (динамічний ритм першої еміграції), наприкінці схилявся до неокласики. До цього спричинились не тільки роки, але й захоплення творами М. Зерова та інших із його групи. Посприяло цьому також знайомство з Юрієм Кленом (О. Бургардтом), який йому багато оповідав про Зерова (рецензував першу збірку Маланюка, ж. "Життя й Революція", 1926), Рильського, Филиповича й Драй-Хмару. Неокласика пов'язувала Україну із світовою культурою, а це також було в програмі Маланюка. Від нього є чому повчитися адептам поезії. Маланюк передусім — поет глибокої думки й вольової напруги. Він ворог ліричної розслабленості. Коли твій народ розпинають, казав поет, гріх оспівувати квіточки, сонечко й банальне кохання. Муза поета повинна тоді бути наснажена боротьбою, волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме таку людину й потребує. Читачам сьогочасної України пригадає Маланюк, як треба любити батьківщину, що в ній возвеличувати, хвалити, а що ні. До історії треба відноситись критично, щоб не повторювати помилок "правнуків поганих". Найглибше виявив Маланюк своє критичне ставлення до історії України в своїх глибоко концептуальних історіософічних поемах. В них він досягав рівня голосу Шевченка й Франка.

Варто ще згадати дещо з поетового життя. Маланюк мав ще двох менших братів і сестру по батькові, який по передчасній смерті Євгенової матері одружився вдруге. Брат Онисим народжений 1898 р., Сергій — 1900 р. Доля Онисима — невідома. За свідченням сина поета, Богдана Маланюка, який нині живе в Празі, Онисим був колись комісаром культури в Ленінграді. Сергій помер під час голоду на Україні в 1922 р., тоді ж померла й сестра Єлисавета. Мати Євгенова померла дуже молодою, мала всього 33 р. Батько помер на 42-му році. Друга мати, мачуха поета, звалась Євдокія Змунчило.

Великий вплив на формування юного Євгена мав Єлисаветград, де він вчився в гімназії. "Маланюк, — писав його друг О. Семененко, — не брав участі в аматорських українських виставах, не носив вишиваної сорочки. За його часів у реальній школі не було таємних українських гуртків. Але була Україна. Вона була в традиціях українських родин. Навколо була природа, віковий хід якої так прекрасно відбивався у наших християнських святах".

Під час громадянської війни Є. Маланюк був ад'ютантом генерала армії УНР В. Тютюнника.

Першою дружиною поета була студентка медицини Зоя Равич. її спогади зафіксували образ студента Маланюка в Подєбрадах: "І раптом під час цих буденних розмов до їдальні ввійшов незвичайної вроди молодий чоловік. Він зробив на мене велике враження: високий, стрункий, чорнявий, з гордовито піднесеною головою, з блискучими карими очима, з гладким темним волоссям, зачесаним наперед по скронях. Незнайомий, що зацікавив мене, легким кроком перейшов їдальню й сів коло порожнього столика, сам-один, не підійшовши ні до кого. Відразу витягнув з кишені перо й записник і почав щось писати". Вінчання Равич з Є. Маланюком відбулось 12.8.1925 р. у православній церкві Св. Миколая на "Малей странє" в Празі. В подружжя дітей не було. Можливо, що цьому завадили невідрадні обставини життя. В пошуках праці Маланюк 1929 р. від'їхав до Польщі. Його дружина залишилась у Празі кінчати медицину. Хоч їхні дороги й розминулися, Маланюк все життя її глибоко шанував. По 20 літах вони знову зустрілись у Канаді, кілька разів разом фотографувалися, не докоряючи одне одному, багато чого й гарного згадували зі своєї молодості. А згадувати було що. "За їхніх часів, — згадує П. Шох, — в Подєбрадах утворився літературний гурт, який писав, дискутував, змагався. Той гурт літераторів мав свою інтелігентну авдиторію. До гурту адептів літератури належало більше, але за прізвищем треба згадати Наталю Лівицьку-Холодну, Миколу Чирського, Олену Телігу, Леоніда Мосендза. З Праги приїжджали Ольжич, Самчук. На той час, в Подєбрадах, припадають, либонь, найбільш безжурні й безтурботні дні Маланюка".

Згідно зі спогадами І. Янішевського, "у Варшаві Євген оженився вдруге з чешкою (Богумілою Савицькою. — М.Н.), яка працювала в чеському посольстві в Варшаві. Від цього подружжя Євген мав єдиного сина, Богдана, тепер він інженер-архітект, перебуває в Празі". В посмертній збірці Маланюка "Перстень і посох", у вірші "Квітень" є мотто з віршів його сина. Богдан, отже, успадкував по батькові любов до поезії, писав чеською мовою вірші. Подібна "метаморфоза" сталася також із сином О. Олеся — Олександром, який також живе в Празі. Він 1989 р. був гостем українських письменників у Києві і офіційно "перехрестився" з чеського Шматланека на Кандибу.

З другою дружиною Маланюк формально розвівся і на другу еміграцію подався 1945 р. сам. Першим його пристановищем був Регенсбург, де він в українській гімназії викладав математику. 1949 року виїхав до Америки.

Збирати безцінні матеріали про поета доля присудила Зої Плітас (Равич) — першій його дружині.

Всі, хто зустрічався з Маланюком, згадували про нього як про чарівного співрозмовника, ерудита й незвичайну людину. Словацький літературознавець Й. Кіршбаум познайомився з ним, ще будучи студентом у міжвоєнній Варшаві. "Є. Маланюк, — писав він, — був такою рідкісною людиною, яку ви з першого погляду мусите подивляти й любити. Високий і сильний, проте лагідний, з особливою теплотою в голосі та меланхолійною усмішкою". Зворушуючі спогади про поета написав Л. Полтава. Перш аніж з ним, ми — будучи в берлінському "Ост-таборі" — познайомився з його творами, які йому приніс Б. Кравців: "Маланюк потряс мене. М. Рильський якось відразу відійшов на другий план. Маланюк зайняв мій обрій... Велетень не лиш духом, а й тілом... Ерудит, енциклопедист. Світова література, ваша і, звичайно, російська. Багато цитат, від Малярме і Гюго до Блока й Гумільова. Я зрозумів його покликання в поезії: тисячолітня, багатотисячолітня Україна".

Із спогадів П. Шоха довідуємось про ставлення Маланюка до письменників в Радянській Україні, зокрема про його зустріч з Тичиною: "Поміж підсовєтськими поетами він найвище цінив М. Рильського, трохи старшого віком свого сучасника. Потім М. Бажана, якого вважав спадкоємцем Рильського. З молодших — Ліну Костенко, І. Драча, М. Вінграновського. До Тичини згубив респект після зустрічі з ним, либонь, у 1926 р. у Празі, куди Тичина приїздив до нововідчиненої місії УРСР... Як оповідав. Тичина робив враження на смерть переляканої людини, що боялася своєї тіні... З прозаїків любив Стельмаха за його широкі полотна та 3. Тулуб за "Людоловів"... Зате не було розбіжності думок в оцінці М. Куліша, якого Євген підкреслено любив ще й тому, що він теж був херсонець. Також гордий був з іншого свого земляка і навіть товариша з реальної школи — Ю. Яновського".

Особливо імпонував Маланюку М. Хвильовий. В своїй статті про нього поет писав: "Провідною темою його творчості була боротьба з психічним комплексом рабства, рабства спеціально українського". В цій самій мірі це відноситься й до творчості Маланюка.

З багатьма цікавими людьми, як із своїми, так і з не-українцями, зближувала Маланюка доля. В міжвоєнному періоді він до певної міри належав до польського й чеського культурного середовища, хоч ніколи не переставав бути українським поетом. Живучи у Варшаві, він подружив з Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем, А. Слонімським, Я. Лехоньом та іншими польськими поетами-скамандритами (від модерністичного у групуванн я та його ж. "Skamandet", в якому, між іншим, 1922 р. польська критика назвала Тичину геніальним поетом). Разом із Тувімом Маланюк часто попивав "окоцімське", за яким проходили їхні дружні розмови. Коли український поет покинув Варшаву, їхня дружба продовжувалася у листуванні. Польському другові Маланюк присвятив цикл віршів "Ars poetica" (1930). Щира дружба поєднувала Маланюка також з Юзефом Лободовським, талановитим продовжувачем української школи в польській літературі, автором збірки "Пісні про Україну" (1959).

Особливо близьким був зв'язок Маланюка з чеським світом... Його друга дружина, Богуміла Савицька, була, як ми згадували, чешка. В Чехословаччині він здобув вищу освіту, познайомився з визначними чеськими письменниками — Й.С. Махаром, Ф. Галасом, В. Фіалою та іншими. Зі словацьким філологом Я. Кіршбаумом Маланюк був знайомий ще під час перебування у Варшаві. Відомо також про дружбу поета з білоруським співаком Михасем Забейдою, а познайомилися вони у Празі. В творчості Маланюка виринають, крім іншого, також чеські пейзажі, героїчні сторінки чеської історії, спогади про бароккову Прагу, Подєбради, Колін, Мораву, Словаччину. В чеських і словацьких журналах ("Slovansky prehled", "Elan") виходили переклади Маланюкових поезій, його літературно-критичні праці тощо. В українських періодиках, видаваних у ЧСР, Польщі, Франції і інших країнах, публікувались його переклади з чеської, статті про чеських письменників, рецензії тощо. Зв'язки Маланюка з чеським світом припадають на той час, коли слов'янська політика ЧСР мала виразно український характер. В Празі існував Український Вільний університет (1922-1945), перенесений з Відня до Праги, в ній же була Українська академія пластичного мистецтва, у Ржевницях (пізніше в Модржанах) діяла українська гімназія, в Подєбрадах була вищезгадана Українська господарська академія (1922-1935). В Празі існувало українське видавництво Ю. Тищенка, близького приятеля В. Винниченка й О. Олеся, там видавалися українські газети й журнали. В Празі поет, як видно з його листа від 26.6.1930 р., познайомився з Й.С. Махаром. Поки що ми виявили в празьких архівах 14 листів Маланюка до Махара. Відомо, що український поет листувався також з іншими чеськими письменниками, отже, подальші пошуки не виключають несподіванок.

Листування Маланюка з Й.С. Махаром (1864-1942) свідчить не тільки про творчу дружбу двох великих словенських поетів, але й про ширші обрії української літератури, про якісно нову фазу міжнаціональних зв'язків. З лідером чеської модерни, з Махаром, був особисто знайомий ще І. Франко (познайомився з ним у Празі 1895 р.), котрий перекладав деякі його твори ("Гусова мати", "Оріанда", цикл "Літом через Галичину", уривки з роману в віршах "Магдалена"), привітав його з 40-літтям, високо оцінював його в своїх літературно-критичних працях. Подібно ставився до Франка також Махар, який тверезо й об'єктивно розглянув його голосну тоді статтю "Ein Dichter des Verrates", опубліковану 1897 р. у віденському тижневику "Die Zeit", захистивши так українського письменника від нападок шовіністичної критики. Цей факт ще більше підкреслює значення Махара в історії чесько-українських взаємовідносин.

Свої листи до Махара писав Маланюк по-чеському. В них йдеться про Махарову творчість, про переклади його поезій, згадується Україна, висловлюються погляди Маланюка на різні суспільні й мистецькі проблеми. Всі вони свідчать про глибоку пошану й любов талановитого українського поета молодшої генерації до сеньйора тогочасної чеської поезії. Махар, що був уже на схилі свого життя, мешкав тоді у Празі, належав до близьких приятелів президента Т.Г. Масарика, який, до речі, теж був особисто знайомий з І. Франком. Можна припустити, що Махар, а разом з ним і колишній київський лікар д-р В. Гірса, міністр Я. Нечас, Ф. Соукуп, Ф. Главачек, також мав вплив на гуманістичне спрямування тогочасної слов'янської політики в ЧСР. Всі ці зв'язки Маланюка з різними чужоземними письменниками та його участь в культурному житті Польщі, Чехії й Словаччини включають українського поета до ширшого слов'янського контексту.

Висловивши в своїй творчості все, що хотів сказати своєму народові, посиливши його віру в остаточну перемогу, Маланюк в останньому, американському, періоді свого життя частіше творить речі вселюдського значення ("З щоденника", "Серпень", "Місячна соната", "З літопису" і т.д.). Вдумливо оглядаючи свій попередній шлях, він приходить до висновку, "що перш за все він все-таки людина, з властивим людині широким спектром почувань — від твердості й суворості до ніжності" (Б. Олександрів). Динамічний вірш його молодості набуває поволі неокласичної погідливості, зрілої мудрості й рівноваги, калос-агатос наповнює його роздуми, спогади й рефлексії. Як класик, він переходить в історію літератури.

Варто при цій нагоді спростувати тенденційне звинувачення Маланюка в русофобстві. Хто глибше ознайомиться з його творчістю — зрозуміє, що він передовсім був запеклим ворогом російського деспотизму, успадкованого від монгольської навали, деспотизму й брутальності, що постали з мішанини північно-слов'янських племен з урало-алтайськими племенами. Ворогом російського народу він не був. Те, що в його віршах бувають гострі інвективи проти "північного" сусіда, пояснюється цілком закономірними для поневоленого народу емоціями національного болю, гніву й протесту. Панівний, державний народ цих емоцій не має, їх не відчуває й не розуміє вже тому, що його дитина завжди могла відвідувати свою рідну школу, вже змалечку не зазнала національного поневолення. Вже й тому, що російський юнак-допризивник відбував військову службу в своїй, російській, армії. Для "інородців" вона була і завжди є чужою, їх вона русифікувала, духовно калічила. Для Маланюка і його покоління емоції національного болю і гніву ще більше посилювались поразкою Української Народної Республіки (1918-1920), за яку він і його покоління воювало. Історія світової літератури подібні інвективи й прокляття, спрямовані проти поневолювачів і окупантів, добре знає. Варто лишень згадати Міцкевича з його "Дзядами", Шевченка з політичними поемами "Сон" і "Кавказ", Сама Халупку з бойовою поемою "Души його!". В оборону Маланюка щодо його "русофобства" можуть стати присвяти його віршів А. Ахматовій і М. Гумільову, його щире захоплення сатирою Салтикова-Щедріна, художньою майстерністю І. Буніна й О. Толстого, глибоко аналітичне знання російського мистецтва й театру, вільні переклади з Гумільова й Кузьміна і т.д. З певністю можна сказати, що українець Маланюк далеко краще знав російську культуру, ніж пересічний російський інтелігент, про обивателя не варто й говорити. Зрозуміло, що людина з такою ерудицією й таким діапазоном світової культури, як Маланюк, не могла пасивно сприймати літературні явища, в тому плані й російські, без виразно критичного підходу. Свідченням цього є цикл його есе "Rossica" в першому томі "Книги спостережень" (1962). В своїх есе та інших літературно-критичних працях Маланюк виявив не тільки свою теоретичну підготовку, але й ґрунтовні відомості з багатьох ділянок духовного життя різних народів, вміння аналізувати й синтезувати соціальні й художні явища.

Особливо перспективними для розвитку української культури й українського державного думання є його "Нариси з історії нашої культури" (1954), які охоплюють всі вузлові періоди української історії. Багато із сказаного Маланюком тепер мовби якось пророчо здійснюється. В своєму "Посланії" (1925-26) він, наприклад, писав: "Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети". Чи ж не так воно є сьогодні? Чехословацьку "ніжну" революцію підготував і очолив письменник Вацлав Гавел, український Рух очолює визначний поет Іван Драч, на чолі Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка стоять талановиті поети Дмитро Павличко і Павло Мовчан. А скільки поетів у парламенті республіки!

В одному із своїх віршів Маланюк влучно підмітив, що в Радянському Союзі "ім'я Ленін вже обертається в Петро". Глибше цю тезу розглядає він у публіцистичній праці "До проблеми большевизму" (1956). Звертаючись до соціально-історичних коренів більшовизму, він розкриває його характер як явища виразно російського національного духу, обґрунтовує органічні зв'язки й разючу подібність між царською Росією й більшовицьким державним ладом — Радянським Союзом. Це найкраще потверджує московський централізм — успадкований від царизму засіб національного, але й соціального поневолення "інородців", тобто всіх інших народів, що входять до складу Радянського Союзу. Підозрілість, а часто й ворожнеча більшовизму до європейської гуманістичної культури є продовженням царської антитези "Європа — Росія". Агресивність і комуністичний месіанізм мають своє джерело, каже Маланюк, в історичному месіанізмі Росії, яка була й залишилася воєнною імперією. Оскільки старі російські "общини" й поміщицькі маєтки знайшли в більшовицькому ладі своє втілення в "комунах", "колгоспах" і "радгоспах", то "военные поселки" Аракчеєва реалізувалися у сильних військових гарнізонах на загарбаних землях "інородців", що відчули також чехи, словаки, поляки та інші недавні члени Варшавського договору.

Військово-тоталітарний режим, — як каже Маланюк, — ворог свободи не тільки для "інородців", але й для самого російського народу. Вельми актуальними для нашого часу стають слова Маланюка щодо майбутнього більшовизму:

"Тільки після розвалу імперії і подолання московського імперіалізму й колоніалізму, у справді вільній і демократичній національній державі російський народ зможе користатися благами свободи і буде спроможний подолати свою тяжку історичну спадщину. Шлях до свободи й відновлення гідності людини і для російського народу лежить через зруйнування імперії — через визволення поневолених Москвою народів".

В творчості Є. Маланюка та інших поетів з празького середовища досягла українська міжвоєнна поезія найвищого рівня. Є всі підстави вважати творчість найкращих з них за празьку поетичну школу, її безумовним лідером був Є. Маланюк. Стильово до неї належали Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен (О. Бургардт), Олег Ольжич, О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович та два талановиті закарпатські поети Іван Ірлявський (вл. прізв. І. Рошко) та І. Колос (вл. прізв. І. Кошан). Більшість із них належала до т. зв. "вісниківців". Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично, їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю ("Варязька балада" Є. Маланюка, "Жанна д'Арк" Ю. Клена та ін.).

Стильово ці поети були переважно неоромантиками. Динамічна напруга їхнього вірша відбивала неспокійну епоху. Філософською і психологічною заглибленістю вони інклінували також до неокласики, яку за світовість щиро вітали. Від радянської поезії їхня творчість відрізнялась своїм волелюбством, не декларативним, але діяльним патріотизмом. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей та почувань.

Мене з Є. Маланюком познайомив критик Михайло Мухін, мій добрий знайомий ще з часів перебування в Ужгороді. Пригадую, це було восени, десь у другім чи третім році другої світової війни. Маланюк був саме у Празі, й Академічна Громада (так називалась тоді Спілка українських студентів) запросила його на свої збори, де він мав прочитати лекцію. Докладно її тему сьогодні вже не пригадую, але більш ніж певно, що він тоді говорив про тогочасну українську поезію, бо ж до неї відносились потім питання до прелегента. Вечір відбувся в скромній "домівці" АГ, яка тоді містилася в зворотній частині будинку, де була їдальня Українського Жіночого Союзу, яку Мухін з гумором назвав "Ужасом", хоч обіди там були непогані й дешеві як на ті часи). Відкрив вечір і щиро привітав Маланюка тогочасний голова А. Галичанин П. Гудима. Зал "домівки" був вщерть переповнений, бо ж, крім молоді, прийшли теж представники старшого громадянства з Праги та навіть із околиць (деяких своїх знайомих, як С. Масляка, я бачив з Модржан, де тоді була українська гімназія). Маланюк доповідав вільно, без ніяких записок. Саме цим, але й тим, що був уже тоді відомим поетом, викликав особливе зацікавлення: всі уважно слухали, в залі панувала небувала тиша. Ми, молоді, були його блискучим виступом просто захоплені. Свій виклад він пересипав цитатами, екскурсами, порівняннями й спогадами. Особливо глибоко він розглядав поезію Дарагана, Ольжича, Мосендза й Оксани Лятуринської — вони були йому духово найрідніші. Відчувалась не лише велика ерудиція, але й блискуча пам'ять доповідача. За думками він "в кишеню не сягав", вони потоком плили з його уст, акцентуючи все головне й тривале. Признаюсь, що я до того часу такої цікавої й живої своїм викладом доповіді ще не чув. Університетські лекції хоч і були на академічному рівні, але деякі з них відганяли сухістю й надмірною фактографією. Після доповіді слухачі нагородили Маланюка бурхливими оплесками, він їх заслужив. Після цього я ще два-три рази зустрічався з Маланюком. Найдовше ми говорили, пригадую, проходжуючись по набережній Влтави. Маланюк розпитував про Україну, яку я недавно залишив, про мої студії, радив мені їх доповнювати різною лектурою, особливо чужоземною. Він був приємно вражений з того, що я досить легко пригадував собі вірші Тичини, Рильського, Сосюри, також твори із його "Земної Мадонни" та інших збірок. Це я від нього вперше почув, що Олександр Олесь (про нього я тоді писав дисертацію) — вже перейдений етап української поезії, що тепер, мовляв, гріх писати лірично-розслаблені вірші — доба вимагає більш мажорної, бойової поезії.

Востаннє з Маланюком я бачився наприкінці фашистської окупації Праги. Прийшовши тоді до свого університетського товариша Андрія Гарасевича (недавно видав свої "Сонети"), я застав там Маланюка. Його кремезна постава, енергійне обличчя і рухи викликали до себе респект. Він був одягнений по-туристському: мав чеські "пумпки", ковбойську сорочку, на плечах рюкзак. Так був одягнений і мій товариш. Я відразу побачив, що вони перед від'їздом. Це мене особливо не здивувало. Така людина, як Маланюк, залишитись у Празі не могла. Червона армія була на підступах до міста. Червоноармійців Маланюк не боявся, серед них було багато і його братів з України, але за ними йшли енкаведисти, які мали списки, кого треба арештувати. Їм він не хотів потрапити в руки. Поговоривши трохи з ними, я їх провів. Маланюк подарував тоді мені свої "Вибрані поезії". Цю в рожевій напівтвердій оправі книжечку я багато років любовно зберігав, але мої знайомі десь її загубили. Це сталося, пригадую, в б0-х роках. На цій книжечці був напис: "Нео-докторові... на щирий спогад. Прага, Sine anno. Є. Маланюк". Можливо, що ця, мені дорога, книжечка ще колись знайдеться. Може, посприяють цьому й ці рядки. Віджалувати її ніяк не можу. Дарувала її людина великої душі.