На це риторичне питання В. Винниченка не знайшли відповіді багато українських письменників, і доля їх розкидала по всій планеті.

За межами рідної землі опинився і Євген Маланюк.

Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній письменник вітав українське відродження 1917-1918 pp., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямком ранньої творчості Євгена Маланюка.

Що ж хвилювало Євгена Маланюка, що бентежило його душу?

Він, як і тисячі тих, хто повірив в більшовицьку ідею, вважав себе ідейно непереможним, політично підкутим, до глибини душі відданим «зарічній комуні», в яку свято вірив. Та історія по-іншому зоставила акценти: переможені й безсилі. У чому ж справа? Хто дасть відповідь на питання, що не давали спокою? А ніхто!!! Ні військові начальники, ні політики, ні міністри — ніхто не давав відповіді. Отже, треба було починати з себе, з своїх роздумів. На всі зміни в історії держави, яка в таких муках виборювала незалежність, Євген Маланюк дивився виболено й тривожно, намагаючись осмислити трагедію 1918 року, зрозуміти причини втрат української державності в той складний час.

Пройшовши через хворе серце, роздуми людини-революціонера лягали на папір у формі римованих рядків. Про своє поетичне народження Євген Маланюк сповістив збіркою «Гербарій», яку видав уже тоді, коли залишив Україну і поселився на постійне місце життя за її межами. З незалежних від автора причин перша збірка побачила світ лише в 1926 році, після того як зарубіжному читачеві вже відомим було друге видання — «Стилет і стилос». Наш український читач познайомився з творчістю Євгена Маланюка (і то неповною) десь в 1994 році, коли у Києві і Львові з'явились зразу дві книжки поезій.

У перших виданнях відчутні політичні й ідеологічні теми: поет-ідеолог і трибун потіснив поета-лірика. Сприяли цьому і ті обставини, які оточували письменника вже за кордоном. Колишній старшина армії УНР Євген Маланюк пізньої осені 1923 рою. прибув до Чехословаччини, де незабаром вступив до Української господарської академії. Роки навчання стали для нього струменем свіжого повітря, променем надії на майбутнє. Неповторною до бою в житті поета були й роки перебування в Польщі. Саме тут (у Варшаві) він стає членом літературної групи «Танк», що об'єднала українські літературні сили. Певний час Євген Маланюк був головою літературного центру, а душею його був Юрій Липа. Цей період у житті поета-емігранта характеризувався творчими злетами, політичними пристрастями. Літератори видавали часопис «Ми», мали своє видавництво «Варяг». Творчість Євгена Маланюка цього періоду — це ностальгія за добою літературного діяння, літератури державотворення.

Євген Маланюк у Європі відчуває себе нещасним. Причиною Цих нещасть була втрата Батьківщини, втрата державності. Складну долю України поет у багатьох віршах пояснює географічним розташуванням країни.

Найбільшою проблемою для України, гадав Є. Маланюк, є її діти. Тому наступним мотивом його творчості є «Мотив нації», народу («Псалми степу», «Діва — обида»). Мабуть, ніхто з українських поетів після Т. Шевченка так гостро не сказав своє слово про кволу націю, як Євген Маланюк. Та кволість, безхребетність сприяє тому, що нація не може стати ланкою, що з'єднувала б Бога і Україну.

Поет мріє про той час, коли нова людина стане провідником. Тільки така людина «варязької сталі» здатна дати Україні «візантійську міць». Мотив нації спрямований на пробудження українського народу. Акордом творів на цю тему є типове для Маланюкової поезії сплетення любові й ненависті («Варязька балада»).

Значну увагу поет приділяє темі ролі і місця митця в суспільному житті (зб. «Стилет і стилос»). Письменник своє літературне кредо висловлює в поезії «АР РОСТІСА»:

Маланюк прагнув викликати у співвітчизників протест, вибух честі і національного достоїнства. «Малоросійство,— писав він,— це є та проблема, що першою Постане перед державними мужами вже державної України». Так твердо дивилася ця людина в майбутнє і віщувала страждання.

Остання збірка віршів (1972 р.) стала, по суті, передсмертним виданням поета. Автор прощається з усім, що йому було дорогим на білому світі, аналізує пройдений шлях і виносить вирок самому собі — еміграція була помилкою: