Життєлюбство- одна з характерних рис Маланюкової інтимної лірики. Його ліричний герой повністю віддається насолоді єднання з природою, первісністю, відчуваючи повноту життя. Зливаючись з природою, герой вірша «Зустріч» усім єством своїм радіє приходу весни, серце його спрагло п'є цілунок, життєдайний і цілющий для душі. Цей процес є найвищим проявом свободи людського серця, модель щастя, модель гармонії.

Пізня лірика Маланюка базується на естетиці модерністичного напряму, оскільки в центрі поетичного мислення є свідомість особистості- «людська душа», крізь призму якої сприймається й освітлюється навколишній світ, життя окремої людини, народу. Осягаючи власну душу, поет трансформує індивідуальні переживання в універсальні категорії буття, найвищим проявом якого є світло Любові. Так, наприклад, ліричний герой вірша «На палубі, під зорями удвох…» доходить висновку, що жити- означає любити, наближаючись, таким чином, до Бога, який і є Любов.

Перекважна більшість поезій Є.Маланюка- це беззаперечна перемога мистецтва, творчості. З цього приводу І.Фізер зауважив: « Виключна відданість одній ідеї нівелює те, що можна назвати двополюсністю поетичної свідомості, в якій «я» і «не-я» веде до самозаперечення, зникнення і одного і другого. Поезія цікава якраз тим, що вона відмовляється бути на виключній службі конкретної історичної дійсності, що в ній поетичне «я» має перевагу над «не-я». Ця думка перегукується з рецензією Ю.Шереха на збірку Є.Маланюка «Влада» (1951). У статті йдеться про існування двох Маланюків, першого з яких можна «… убгати в поети доби», але другий- залишається « вічним і відбиває частину космосу», адже поезії взагалі дано космос у себе увібрати. Про поетове «розвоєння» свідчить і образ «роздертого серця» у вірші «Смертний танець», що є за Маланюком, сліпим і глухим, закоханим у слова залізних строф і яке так «і не навчилося бачити людей, любити ці дні і цвітнути над буднями».

Вічна сила любові протистоїть смерті, духовній і фізичній, тому ліричний герой Маланюка не боїться згоріти в « полум'ї краси». Поет утверджує думку про святість чистого почуття, про те, що людині, наділеній здатністю кохати, дарована можливість наблизитись до Вічності.

Буттєві мотиви — життя і смерть, вічність і мить — пронизують любовну лірику Маланюка. Серце закоханої людини «з космосом всуголос б'ється» і тоді «безмежжям зростає життя». Так відбувається процес переосмислення світу, часу, себе. Тому естетичне начало авторського «я» у Євгена Маланюка нашаровується на філософське. Крізь призму часопростору поет розкриває гармонію світу й особистості, синтезуючи її у слові.

Осягаючи велич Всесвіту, оцінюючи в ньому місце людини, автор вдається до риторичного питання: «Бідна людська інфузорія, що ти значиш? Що можеш ти?» [2, с. 613]. Поет, шукаючи постійно відповіді на це запитання. Приходить до висновку: зміст життя — є Бог, а Любов дає можливість самореалізації. Вловивши своєрідність єднання людини, любові до Бога, Маланюк наповнив цим свою поезію.Якщо душа наповниться любов'ю, людина зможе піднятися на висоти божественного, тим самим притягуючи божественне на землю. Тоді те, що нагорі (макрокосм), єднається з тим, що внизу (мікрокосм) всепроникаючою силою любові. Маланюк вказав і шлях до такого пізнання, а саме: пізнання самого себе, довколишнього світу і Бога.

Отже, художнє поєднання індивідуальних психологічних рис поета, його емоційності, оригінального асоціативного мислення, темпераменту, виявленого в різноманітних життєвих ситуаціях, зумовили неординарний в українській ліриці аспект любовної поезії Маланюка. Це і є, на нашу думку, екзистенція інтимної лірики Євгена Маланюка.